"І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ, І СИВІЮ В ЧУЖОМУ КРАЇ"?
(альтернативна точка зору на життя Великого Кобзаря)


Фото 1860 р.

Спеціалісти знають, що вся оточуюча історія густо поцяткована вигадками. Останні супроводжують нас скрізь – починаючи з питань суто економічних і до "високої політики", від змалювання перебігу бойових дій різних епох до спроб відтворити окремі біографії та портрети. Заступаючи собою дійсність, суррогативні уявлення про минуле, з одного боку, є певним негативним "компенсатором" назавжди втрачених об'єктивних фактів, а з іншого- яскравим доказом неспроможністі сучасної науки вичернпо пізнати, за перефразованим висловом О.С.Пушкіна, "дела уже прошедших дней, преданья старины глубокой".

Однак якби це стосувалося лише іноземних подій, ми, вітчизняні співгромодяни, даною академічною трагедією могли б просто знехтувати: що нам якесь далеке зарубіжжя! На жаль, як кажуть, є бажання, та відсутня можливість -бо ірозія давно проміж нас, й проникла в місцевий інтелект набагато глибше, ніж хтось там собі думає. І ось лише поодинокі приклади…

Верховоди так званого "Галицько-Волинського князівства", котрі напередодні монгольської навали, оголосивши про свою незалежність від Києва, фактично зрадили центральний уряд єдиної колись Русі, нині скрізь зображуються мало не творцями чергового етапу української державності. Міжусобні війни 1654-1667 років, чвари тодішніх продажних гетьманів і атаманів, що, разом узяті, коштували місцевому населенню чи не сотень тисяч життів, вкриті м'яким та непевним словечком "Руїна", за еластичністю якого зручно сховані від сторонніх очей банальні грабіжники та вбивці. Горлорізи на кшалт Устима Карманюка (себто, - людини, навіть прізвище якої вказувало на те, що вона була звичайнісіньким собі крадієм-карманником, чого не можна приховати навіть за допомогою радянського виверту з «перейменуванням» цього виродка у ніколи не існувавшого в природі «Кармалюка»!) виринають в якості "народних месників", бездарні вчені – академіків, іноземні посіпаки – "національних героїв". Більше того – туман фальсіфікацій торкнувся й такої класичної постаті, як Т.Г.Шевченко, навіть на побутовому рівні перетворивши його вельми неоднозначну постать в "лубочный портрет нищего, жалкого и вечно гонимого изгоя".

Фальсифікат №1: Бідняцьке походження

Шевченко
Т.Г. Шевченко - Селянська сім'я, 1843 р.

"Сын мужика"… Даним коротким виразом офіційне літературознавство начебто вихвалялося - плебейська генеалогія митця аксиоматично доведена! Далі картина "розкручувалася" за стандартним сценарієм: злиденне дитинство, босонога юність, голодна зрілість, виплекана ненависть до багатіїв, постійна жадоба змінити світ на краще, пасіонарна революційність кожного написаного рядка, найдрібнішого дотику пензля. Між тим навіть поверхневий, але неупередженний, погляд свідчить дещо про інше…

…Народився Кобзар 25 лютого 1814 року в селі Моринці Звенигородського пов. на Київщині, в родині Григорія Івановича та Катерини Акимівни Шевченко, де, окрім нього, були ще брати і сестри Микита, Катерина, Ірина, Марія та Йосип. Проте, незважаючи на ранню смерть матері, ніхто з цих дітей не помер в дитинстві, нікого не спіткала тяжка доля жебрака чи волоцюги. Навпаки, всі здійнялися на ноги, головним чином – завдяки міцному батьківському господарству, яке навіть в радянській підцензурній літературі, у відповідній книжці із серії ЖЗЛ, змальовується наступним чином: "Перед беленой хатой с потемневшей соломенной крышей, "на причілку", росла яблоня с краснощекими яблоками, вокруг яблони раскинулся выращенный ловкими руками старших цветник; у ворот стояла старая развесистая верба с засохшей уже верхушкой; за вербой приютилась клеть, а дальше, по косогору, сад, за садом - левада, за левадой - долина, поросшая вербами да калиной, с тихо журчащим ручейком среди густых лопухов.

В этом ручейке Тарас малышом купался, а выкупавшись, забегал в тенистый сад. Падал под первой грушей или яблоней, и засыпал".

…Облишивши даремні роздуми про те, кому з нас, нинішніх, підвладна подібного роду "бідняцька" ідилія, поставимо інше питання: що то була за "клята кріпаччина", за якої діти "найзлиденнішого стану" суспільства могла користуватися подібного роду благами? А те, що в родині Шевченко-старшого "оті купання" були явищем далеко не випадковим, свідчать також факти, умовно кажучи, й зовсім з іншої сфери.

Настала пора, і старшій Тарасовій сестрі, "улюбленій нянечці Катерині", довелося облаштовувати власне інтимне життя. Однак сталося дещо не так, як гадалося – її майбутній чоловік, шляхтич за походженням, Антон Красицький виявився, у порівнянні з рідною оселею, повним бідняком, й тому перебування дівчини у сусідній Зеленій Дубраві йшло майже за приказкою: "Как вырастешь, дочка, отдадут тебя замуж, в деревню лихую, в деревню чужую". За родинні гроші набув вельми дифіцитної професії обідника Микита. Й самому майбутньому Лірнику, котрий завжди згадував "щасливий рай власного дитинства" словами: "Село! О сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моем старом сердце при этом милом слове. Село!", належала від них чимала спадщина.

Міф 2-й: "Звірі" на ймення Енгальгардти

Енгельгардт
Т.Г. Шевченко - Портрет П.В. Энгельгардта, 1833 р.

Дійсно, родина Григорія Шевченко традиційно була власністю даного поміщицького роду з вельми незвичним як для місцевих умов прізвищем. Залежність ця накладала на них деякі обов'язки, вимагала певних зусиль, відбираючи інколи досить значний час. А враховуючи, що всі люди у відносинах з ближніми - грішні, можна припустити виникнення на вищезазначеному грунті чисельних кривд, неподобства та протирічь. Однак…

Влітку 1829 р. Тарас разом з паном приїздить до Києва. Не переобтяжений своїми безпосередніми функціями «дворового мальчика, либо же иначе - казачка», він, за власними, щоправда-дещо пізнішими спогадами, багато мандрує вулицями та скверами "Матері міст російських", милується привабливою зеленню навколишніх лип, зачаровано спостерігає за стрімким летом невагомішого за сніг тополиного пуху, вдихає прянощі сповненого наснагою повітря. Кожну вільну хвилину малює, й, звичайно ж, - збирає власну колекцію літографій, від звичайних "лубочных рисунков" до гравюр Венеціанова, карикатур Тєрєбєньова, батально-жанрових сцен Орловського.

Ще через три місяці, здолавши майже тисячу верст, шістнадцятирічний юнак опиняється у Вільно. Тут перед ним гостинно розчиняє двері тамтешній університет, де професор Ян Рустем дивує слухачів своїми каркаломними лекціями з теорії живопису. До послуг далекого південного гостя – духм"яні кавярні, відвідувачі яких п'яніли не так від вина, як від лунаючих навкруги гасел типу "Свобода, рівність, братерство!" Потрапивши в теплі обійми одного з міських гуртків студентської молоді, він не лише слухає розмови про бурхливі події французьких революцій кінця ХУІІІ- початку ХІХ ст., але й пізнає ніжні почуття до польської дівчини Дусі Гусаківської. "Город этот дорог мне по воспоминаниям собственного сердца!" – такі слова чогось да варті…

Шевченко - Портрет Петра Великого
Т.Г. Шевченко - Портрет Петра I, гравюра 1844 р.

А вже у січні наступного, 1831 року, молодого Тараса Григоровича люб'язно зустрічає красень Санкт-Петербург. Майже на півдесятиліття оселився тоді тут, поблизу від Володимирської площі, майбутній член вітчизняної Академії мистецтв, на кошти П.Енгельгардта вдосконалюючи отриманий від Бога художній дар практичною роботою в майстерні В.Ширяєва, того самого, котрий, обійшовши титулованих іноземців, самотужки виборов замовлення на розпис внутрішніх приміщень Великого Кам"яного театру (нині - консерваторія імені М.О.Римського-Корсакова). "Сочиняя орнаменты и арабески для плафонов зрительного зала, я, случалось, подолгу бродил по берегам Невы, полюбив раскинувшиеся окрест кварталы, с их стройной архитектурою, парками и шпилями, до самозабвения" – нормальна людина навряд чи скаже щось подібне про ті місця, де вона хоча б раз зазнала "невимовних фізичних мук та моральних знущань".

Легенда 3-я: "Каторга" заслання

8 липня 1844 року поетичний геній Кобзаря піднявся до висот створення відомої нині кожному школяреві поеми "Сон" ("У всякого своя доля"), серед великої безлічі куплетів якої є, між іншим, й такі рядки:

"Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце то та богиня!
Лишенько з тобою."

Навіть приймаючи до уваги, що перед нами – не позиція автора, як цивільної особи, а реалізація творчого задуму митця через монолог одного із своїх героїв, слова ці вражають відвертим цинізмом, зневагою до жінки, аморальністю та хамством. А з урахуванням " гарячкових перлів" на зразок "у бога за дверима лежала сокира" та величезної кількості "накрапанных этим бесстыдником скабрезных листков", вирок для нього Імператора Миколи І "Сослать в солдаты без права рисовать и писать" вже не видаватиметься надмірно суворим.


Т.Г. Шевченко - Тарас Шеченко малює товарища, 1848 р.

Однак перебуваючи на Кос-Аралі, рядовий Шевченко продовжував дуже багато…малювати. "Казахские дети-байгуши", "Государственный кулак", "Джангис - агач", "Лунная ночь на Аральском море", "Автопортрет в военной форме", пейзажі, не одна сотня сторінок подорожніх нотаток з авторськими ілюстраціями олівцем і чорнилом, так звані "вугільні ескізи", різного роду чернетки…Коли гортаєш художні альбоми митця саме того періоду, важко позбутися враження, що "мученик царату" й там мав багато вільного часу для реалізації власного творчого потенціалу.

Неправда №4: "Заповіт" без заповіту

Всім відомо, що академік гравюри Т.Г.Шевченко помер 26 лютого 1861 року від паралічу серця в своїй творчій майстерні у Петербурзі й, згідно із власним побажанням, був похований на Смоленському кладовищі. Але вже у травні прах митця чомусь перевозять на Чернечу Гору під Каневом…

За чиїм позовом було проведено подібного роду акцію? Хто наважився порушити останній спокій небіжчика, та ще й фактично проти його волі? З якою метою все це було зроблено? Найбільш чітку позаюридичну відповідь на поставлені питання знаходимо у так званій комуністичній пресі:"Передовая общественность добивалась, чтоб тело поэта было перевезено на Украину и похоронено на горах за Днепром. Намерение перевезти тело Шевченко на новое место горячо поддержал "Современник" Чернышевского. Демократы справедливо видели в этом могучее средство популяризации имени, произведений и идей Тараса Григорьевича". Для проформи посилаючись на віршований "Заповіт" поета з його палким, але (підкреслюємо це вчергове!) зовсім необов'язковим для реалізації з точки зору права, закликом:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…

…Як писав свого часу Ф.М.Достоєвський – «Бідні люди»…

Олександр Машкін


Використані література та джерела:

Ашешов Н. Тарас Григорович Шевченко. Жизнь поета. Его мировоззрение. Его страдания. Его творчество. – Петроград, издательство Былое, 1919;

Бать Л., Дейч А. Тарас Шевченко. – М., издательство детской литературы ЦК ВЛКСМ, 1939. – 136 с.;

Беисов Т. Т. Г. Шевченко в Казахстане. – Алма-Ата, Казахское государственное издательство художественной литературы, 1952. – 87 с.;

Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко. - К.. издательство Арий, 2009. – 288 с.;

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – К., видавництво «Радянський письменник», 1991. – 253 с.;

Друнин В.П. Тарас Шевченко. – М., Государственное издательство, 1925. - Серия: В помощь школьнику. Серия биографическая. - 68 с.;

Друнин В.П. Тарас Шевченко. – М., Государственное издательство, 1928. – Серия «В помощь школьнику». – 68 с.;

Кобзарь Тараса Шевченка. – СПб., типография Императорской Академии Наук, 1867. – 677 с.;

Мельниченко В.Ю. Тарас Шевченко: "Моє перебування в Москві. – М., издательство: ОЛМА Медиа Групп, 2007. – 508 с.;

Сборник, посвященный памяти Тараса Григорьевича Шевченко. – Под ред. Ф.Корша. - М., типография К. Л. Меньшова, 1912;

Хинкулов Л. Н. Тарас Шевченко. - М., издательство: Молодая гвардия, 1960. - Серия: Жизнь замечательных людей. – 400 с.;

Шевченко Т. Г. Кобзарь. – К., видавництво «Дніпро», 1985. Серия «Вершины мировой литературы». - Том 5 – 624 с.;

Шевченко Т.Г. Стихотворения. – М.. издательство Советский писатель, 1954. – 840 с.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru