«ВОЛИМ ЗА ЦАРЯ РУССКОГО, ПРАВОСЛАВНОГО!»

(москвофільські настрої жителів України в 1613 – 1654 роках)

В період, коли на гостинній землі Криму урочисто відзначалося 400-річчя Династії Романових, варто було б, певне, згадати й про те, що з цією знаменною та величною датою співпав й початок підготовки до ювілею Переяславської Ради, 360-річчя з дня підписання якої виповнилося у січні цього року. Враховуючи ж той факт, що Земський Собор у Москві прийняв Запорізьке козаче військо в підданство Російського Царя та Великого Князя Олексія Михайловича вже 1 жовтня 1653 р., збіг й взагалі більш ніж знаменний…

Хмелько - Навіки

Передмова

В період з 2004 по 2009 рр. в нас стало дуже модним наново переписувати вітчизняну історію. Зокрема, можна не лише назвати унікальну варяго-слов'янську державу ніколи не існувавшим у реальному житті, суто академічним терміном «Київська Русь», але й штучно звести всю територіальну велич її до рівня столичної округи та декількох прилеглих областей. Слово «Малоросія», яке навіть на філологічному рівні визначає центр відповідного народу, оголосити мало не кримінальним, а його провінційному антоніму (Галичині) надати суцільну «червону вулицю». Вітчизняну війну 1812 року зображувати лише в якості «зіткнення Росії з наполеонівською коаліцією» (1), а події, наприклад, 1853-1856 рр., де офіційний Санкт-Петербург героїчно протистояв об'єднаній Європі, подавати виключно в плані його безпорадності, суцільних невдач та ганебних поразок. Досягнення Самодержавства за часів Династії Романових (1613-1917), що поставили й Східну Наддніпрянщину за рівнем економічного розвитку на 4 - 5 місця в тогочасному світі, протиставляти безпорадному в економічному відношенні «галицькому П'ємонту» та кривавим революційним збуренням початку ХХ ст., вважаючи перші проявом «брудної колоніальної політики», другі ж – «епохальними національно-визвольним змаганнями». Посереднього гуманітарія вивести на рівень геніального політичного діяча, фрази типу «німецька побіда за Збручем є й нашою величезною перемогою» зробити власним патріотичним девізом, а правдиві повідомлення Петру І-му полковників Іскри та Кочубея – доносами і зрадою (2), справжніх Вождів країни, до чиїх побажань завжди прислухалися у Вашингтоні, Парижі та Лондоні - нікчемами (3), а червоних катів та винищувачів свого народу - класиками державного будівництва…

Аналогічне відношення спостерігається й до подій сивої давнини. Учні середніх шкіл, дізнаючись про факт існування, скажімо, Переяславської Ради з підручників восьмого класу, можуть читати там таке: «Від Запорізької Січі представників на ній не було. Не присягали один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун…Не скрізь були одностайним козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим і шляхта відмовились присягати. Опір присязі чинили деякі міста і містечка» (4). Так в юнацькій свідомості намагаються зформувати враження, що то була подія для України стороння, другорядна, непотрібна. А звідсіль-один крок й до більш «дорослого, наукового та інтелектуального» твердження: мовляв, договори з таким непевними партнерами, як піддані Московських Самодержців не варті навіть паперу, на яких написані.

Проте конкретні факти, як відомо, досить вперта річ. Й свідчать вони про те, що вже задовго до вищезазначенної події в народі існував нездоланний потяг до єдиновірного великого північного сусіди, усвідомлення спільності своєї долі з ним, про яке навіть ліберально налаштований В.Й.Ключевський свого часу писав: «Прежние… сочуствия, тянувшие Русь к Москве, теперь превратились в политические связи. Вот тот основной момент, от которого пошли остальные явления, наполняющие нашу историю…» (5). Що їх на даних сторінках дозволимо собі для зручності називати просто москвофільством…

Економічні передумови інтеграції

Знаходячись тоді в межах Речі Посполитої, Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства силою обставин були втягнуті в єдиний центральноєвропейський економічний простір. Купці Житомира, Летичіва, Брацлава, Острога, Галича, Львова та інших міст краю вивозили свої товари до Варшави, Вільно й навіть балтійського Гданська, а мануфактури Правобережжя отримували сировину із Східної Прусії, Південної Курляндії, басейну Вісли. Поступово, однак, торувалися й інші шляхи, значно коротші за відстанню, але ще більш прибутковіші.

Восени 1635 року з Миргорода і Сорочинців у прикордонний російський Бєлгород надійшло декілька величезних гуртів худоби (6).Через три місяці аналогічна операція повторилася, причому погоничі отар запевнили тамтешні власті, що їх хазяї, «армянин и гречин со товарищи», й надалі бажають мати дозвіл на торгівлю тут кіньми, коровами, вівцями, свинями (7). У січні - квітні 1647 р. «многие иные частные компанейщики с Юга» довозили сюди борошно та збіжжя, сплачуючи мито на прибутки подекуди в розмірах від 80 до 100 крб.(8).

Ще одним центром взаємовигідного обміну досить рано став Курськ. Наприклад, за рік до початку антипольського повстання під проводом Б.Хмельницького посланці одного лише Гадяцького магістрату «партиями, транспортировали в градские пределы» цього міста по 120 возів сушеної, просоленої і в'яленої риби на суму в 69 срібних монет щоразово (9). Трохи пізніще почалася реалізація українського воску, пшениці, жита, проса. В 1648 р. 400 волів, половину з яких було вирощено у маєтках А.Кисіля під Мєною, досягло також Калуги (10), а роменчанин В.Коломієць неодноразово доправляв вантажі у Путивль (11). Крім того, є свідчення про перебування вихідців з Глухова, Києва, Лохвиці, Лубен, Ромен, Сенчі, Сосниці, Луцька, Красного в Рильську, Рязані, Тулі, Твері, Новгороді Великому, самій Першопрестольній (12). Навіть буремного 1653 року, якщо вірити інформації шведського дипломата І.Родеса, «прекраснейшие кожи отовсюду скупаются русскими и при этом берут во внимание зимнюю дорогу, по которой торговцы кож и выдельщики юфти путешествуют в Польшу, преимущественно по Подолии, и приобретают все» (13). Цінним об'єктом експорту виступало також скло: за даними тогочасних джерел, в першій половині ХУІІ ст. в Росію тільки з України, на противагу лівонським виробникам, надійшло загалом 80-90 тис. листів його, а також «многочисленные стаканы, чарки, скляницы и прочие подобного рода изделия» (14).

Не менш активно розвивався й транзит. Зокрема, в 1644 р. челядь шляхтича Ростоцького возила різного роду товари у Могилів та Мінськ. Дещо пізніше, пустивши баржі з крупами по Дніпру, туди ж почали просуватися люди боярина С.Аксака, персонал володаря Кагарлицьких хуторів С. Захржевського, обслуга Білопільських, Махновських та Ржищівських угідь графа Я. Тишкевича (15).

Таким чином, розвиток місцевого господарства, потребуючи додаткових ринків збуту та сировинних ресурсів, швидкими темпами «нарощував» той прошарок обивателів, хто був зацікавлений у тісних звязках з Москвою вже хоча б тому, що безпосередньо з них жив.

«На небе Бог один, на земле Царь един!»

У першій половині ХУІІ ст. релігійна ситуація в краї була дуже складною. Беззастережно віддані Папі Римському, місцеві католики підтримували польського Короля. Нечисельні протестанти, як завжди, коливалися самі по собі. Потроху розправляли крила соцініанці та різного роду єретики-антитринітарії. Православні вагалися: частина орієнтувалися на Константинополь, інші ж, пам'ятаючи фразу: «Москва-Третій Рим, а Четвертому не бути», схилялися під омофор саме російського патріарха.

1617 року ієродиякон Успенської Лаври галичанин Захарія (Копистенський) у «Передмові» до виданого напередодні «Часослова» писав: «Це посвята тобі, правовірний християнину та благовірний читачу, від нарочитих місць в Росії Київських, себто - печер Дніпровських» (16).З під його пера вийшов також всесвітньовідомий трактат «Полінодія», де, серед інших сюжетів, «прославляется мужество народа Российского, северная часть которого покорила Казань и Астрахань, а другая, яфето-росская, в Малой России, - татар и места турецкие на море Черном воюет» (17). В 1622р. єпископ Ісайя (Копинський), засновник багатьох монастирів на Лубенщині, звернувся до Царського Уряду з проханням про дозвіл переселитися на Оку й жити там з братією найближчої обителі (18). Двоє його посланців, діставшись Путивля, привезли з собою «желательные грамоты» про те, що «многие, мол, хотят ехать к тебе, Государю и Великому Князю Михаилу Феодоровичу всея Русии» (19). Через три роки митрополит Київський та Галицький Іов (Борецький) відрядив на північ д'яка Ісаакія Борисковича з чисельними ініціативами щодо входження України до складу Росії (20). Торкався даних питань і випускник Львівської православної братської школи Памво Беринда – автор «Лексикона славянорусского, или слов Объяснения», цього фактично першого російського тлумачного словника (21). А ймовірний упорядник «Київського Синопсису» І.Гізель вважав «народ руський, російський, словяноросійський єдиним племенем, Володимира Святителя - Великим Самодержцем Російським, Дмитра Донського – загальноруським героєм, Олексія Михайловича – Царем Великої, Білої та Малої Росії» (22).

Нова хвиля духовної еміграції припадає на період, відомий в історіографії як «десятиліття заспокоєння». В лютому 1638 р. здолали російський державний кордон ченці Терехтемирівського монастиря (23). Місяць потому їх приклад наслідували мешканці Густинської пустині, причому на допиті їх старець Іов так пояснив причини вдіяного: «Пошел де он из того монастыря от насильства иноплеменников, потому что пришел гетман Потоцкий, крестьянскую веру и монастырь разоривши, и многих казаков запорожских побил. А побили де они, вороги, казаков между Мошной и деревней Сахнов Мост на реке Тясьмин 16 тысяч, гетмана Павлюка взяли живьем, и повезли его к Королю в Вильно, а в Киеве большого пана Кизима с сыном посадили на кол живого. А Киевский митрополит преклонился в унию и молит Бога за Папу Римского. А за рубежом, по украинным городам в Чернигове, Нежине, Батурине, Борзне стоят большие литовские люди, ляхи и солдаты» (24). На початку літа околиці Полтави облишили священник Ігнатій з обслугою та група парафіян храму Всіх Святих, чий настоятель, діставшись до Москви, засвідчив: «Вышел он на Государево Имя из Литовской стороны из города Сенжар с женою и детьми на Петров пост от изгнания папежан. Да с ним детей его духовных черкас человек 50 с женами и детьми и поселились на Чугуеве-городе и дворами построились. Да с ним же вышли: дьячок церковный, пономарь, просфорница» (25)

Для більшої певності завершити хотілося б оповіддю стосовно дещо пізніших часів.Так, в 1658 році ніжинський протопоп Максим Філімонов наступним чином благав боярина Ртіщева: «Изволь, милостивый пан, советовать Царю, чтоб не откладывая взял здешние города на себя и своих воевод поставил, потому что все желают иметь одного подлинного Государя, чтоб было на кого надеяться. Мы же просим, чтоб был у нас один Господь на небе и один Царь на земле. Противятся этому некоторые старшие для своей прибыли: возлюбив власть, не хотят от нее отступиться» (26). Його ж переяслівський колега Сімеон Адамович навіть в самий розпал Гетьманщини був ще категоричнішим: «Воля Ваша, - звертався він до представників московської адміністрації, - если прикажете из Нежина, Чернигова и Острога вывести своих ратных людей, то не думайте, чтоб было добро. Весь народ кричит, плачет, воздев руки, молят Бога, чтоб по прежнему под Вашей державою и властью жить» (27).

«Всі ми присягали на вірну службу Росії та її Самодержцям!»

Як і у випадку з Люблінською унією 1569 року, політичні симпатії тогочасних польсько-литовських можновладців теж розділилися. Ті, котрі перш за все прагнули до збереження в недоторканності власних майнових привілеїв, обома руками трималися за наявний status quo Речі Посполитої з її майже конституційним абсолютизмом, слабкістю органів центральної влади та диктатом периферійних сеймиків. Бажаючі ж робити кар'єру шляхом активного служіння насправді дієздатному Монархові або виступав за кардинальну реформу національної політичної системи, чи то й зовсім намагався змінити Верховного Сюзерена.

Початок свідомого переходу південно-руських феодалів на бік Москви сягає сивої давнини. Вже у середені ХІІІ ст. з Києва до майбутньої Білокам'яної виїхав боярин А.Кішка з дружиною, причому з сучасної точки зору це було все рівно, що переїхати, скажімо, із Санкт-Петербурга до невеличкого селища. За Василія II Темного (1425-1462) «в руки северного Владыки Московского предашася» нащадки Святого Михайла Чернігівського, удільні князі Одоєвські, Новосильські, Воротинські, Мезецькі та Бєлєвські. Його синові ж, Великому Князеві Іоанну III Васильовичу (1462 – 1505) вдалося навернути на власний бік онуків Івана Андрійовича Можайського з їх землями по Десні, Дніпру, Сейму та Сожі (28). У 1514 році російським став Смоленськ, в 1517-1523 – Чернігів та Новгород-Сіверський (29). А взагалі то подібного роду кроки «збільшили територію Московщини щонайменше на 40 тисяч квадратних миль» (30).

Зараз вже неможливо точно вказати, хто конкретно і як продовжував дану акцію у ХУІІ ст. Однак нам з точністю до місяця відомо, що вже у квітні 1618 року козацький сотник Ждан Коншин та 609 його підлеглих перейшли на службу до Царя Михайла Феодоровича (31). 1620 р. власну депутацію до Москви направляє виборний гетьман П. Сагайдачний – окрім усних запевнень та клятв, його дипломати везли з собою «Окремі пункти», де, між іншим, говорилося: «Памятуя о том, как предки наши Великим Государям Царям и Князьям Российским повинность всякую чинили и им служили, и за свои службы Царское милостивое жалование себе имели, так же и мы Царскому Величеству служить готовы против всяких Его Светлости неприятелей» (32). Півтора десятиліття потому на Сіверський Донець "вибіг" наказний отаман Тарас Орандаренко (Дорош) "с чады и домочадцы" (33). З часом подібне ж нерідко вчиняла Васильківська, Уманська, Роменська й Ніжинська шляхетська верхівка.

…Протягом 1637-1638 років на Правобережжі палахкотів рух під проводом П.Бута. Почавшись досить успішно, ці антифеодальні виступи, однак, після перших же невдач під Кумейками та Боровицею стали вгасати, а їх учасники просто розбігалися. Подекуди – навіть в землі, більш ніж віддалені…

Загін полковника Я. Остряниці поволі рухався на схід. Далеко позаду залишилися Полтава, Кременчук, Черкаси, Омельник, Ромни, Голтва, Псел і Ворскла. Остаточним пунктом мріявся російський Бєлгород, куди ще зимою 1635 р., разом з майном та господарським начинням, перебралася отаманська родина. Проте разом досягти вдалося тільки Путивля; пробувши тут з ватагою недовго, очолювач гостей вже одинаком подався до сім'ї, поблизу якої й жив до самої своєї загибелі разом з сином від рук найманців магната Конецьпольського 26 травня 1641 р.(34).

Інший герой вітчизняної літератури, Д.Гуня, на новому місці вів себе більш активно. Після вересня 1639 року його бачили на Дону, трохи пізніше – аж в басейні Яїку, а з 1640 – навіть під османським Азовом, де, на чолі 23 стругів, він штурмує яничарські бастіони (35). «Всех людей здесь против турок, - зазначав з даної нагоди осавула М.Татарин,- будет тысяч десять, кроме запорожцев. А последних также столь много, и ныне к ним черкасы идут беспрестанно многими толпами» (36).

…У червні 1653 року раптово скликається таємна старшинська нарада, більшість присутніх на якій чомусь побажала заприсягтися Стамбулові. Не дивлячись на збуджено-агресивну поведінку оточуючих, проти цього рішуче виступили І.Виговський та група київського полковника А.Ждановича, у чиїй пізнішій оповіді значилося: «Кто хочет, тот поддавайся турку, а мы идем служить Великому Государю христианскому, и всем про вашу Раду скажем, как вы, забыв Бога, так делаете. И гетман (Б.Хмельницкий - О.М.) одного из нас за то хотел казнить» (37). А коли під час Корсунської ухвали її голова, спираючись на «шановне ясновельможество», заявив: «Я Московскому Царю ни в чем не клялся!», полтавець М.Пушкар рішуче заперечив: «Все Войско Запорожское присягало Великому Государю, а ты чему присягал, сабле или пищали?» (38). Й, звичайно, дослідник не має права ігнорувати наступних слів наказного війта М.Котляра з Лубен: «Мы все были рады, когда нам сказали, что будут Царские воеводы, бояре и ратные люди. Будет у нас в Николин день ярмарка и мы станем советоваться, чтоб послать к Великому Государю бить челом, чтоб у нас были Его воеводы» (39).

«Народ - цілком за Москву…»

В той час як деякі можновладці, керуючись власними егоїстичними інтересами, подекуди ще коливалися стосовно свого майбутнього підданства (див. вище), прості люди, так звана «сірома», не мала щодо цього, здавалося б, ніяких сумнівів.

23 жовтня 1632 р. Путивльські воєводи О.Литвинов-Мосальський та І.Уваров в чисельних службових записках до Розрядного Приказу сповіщали, що на підвладні їм за посадою території «цілими хуторами, групами й індивідуально переселяються окраїнні мешканці-литва з Новгород - Сіверського повіту» (40). Навесні 1638 року Севський воєвода М.Булгаков доповідав начальству про перехід кордону «величезною юрбою, де було 30 чоловік з Білої Церкви, 14 - з-під Ніжина, 24-з Житомирщини та 48-від Кам'янця-Подільського» (41). Приблизно в той же час Бєлгородська адміністрація отримала настанову центру «за державний кошт вивезти 300 біглих українців на Курщину» (42). «К строительству местной крепости» залучалися малороси в Тулі, до різного роду земляних робіт – «южные новики» Шацька, Рязані, Пронська, Коломни, Орла, Оскола, Лівен, Кром, Єльця. Разом з тим подібного роду «симпатії ногами» дошкульно вдаряла по шляхетських фільварках: коронний посол при дворі Царя Олексія Михайловича А.Кисіль, намагаючись обмежити подібний відтік трудових ресурсів, говорив на одному з Кремлівських прийомів 1646 р: «Они у нас государство пустошат. У Конецпольского, Вишневецкого и других перебежало в Царскую сторону с 1000 человек населения от каждого» (43). У відповідь з протилежної сторони найчастіше, як правило, постійно лунало: «Которые литовские люди учнут приезжати на Наше Имя на вечную службу, пашенные мужики и мастеровые добрые подельники, их в Нашу сторону велено имати безоговорочно» (44)

Серед регіональних міщан почин москвофільства належав, певне, киянці А.Г.Лозьїній. Заснувавши міське Богоявленське Православне братство, вона у власноручній «меморії» від 1615 року пояснювала свій вчинок бажанням статися в нагоді «правоверным и благочестивым христианам народа Российского, в поветах воеводств Киевского, Волынского и Брацлавського сущим» (45). Через п'ятиліття мешканці Луцька, захищаючись від звинувачень у схизмі з боку інославних та протихристиянських елементів, з гордістю сповіщали: «Росія нічим не гірша від інших східних народів. Адже перший Константинопільський вселенський патріарх й російський апостол - то Святий Андрій: ноги його стояли на горах Київських, очі його Росію бачили, вуста-благословили» (46). Крім того, з аналогічно налаштованими паредставниками саме даної категорії населення завжди підтримував найтісніші стосунки вищезгадуваний митрополит Іов (Борецький), а також безпосередньо Б.Хмельницький.

Глибокі царистські симпатії прослідковуються також серед козацтва. Вже восени 1615 р., за інформацією астраханських воєвод П.Головіна та О. Зубова, «тисячі запорожців ходили в похід за море, а потім зимували на Дону» (47). В 1621 їх колеги з Путивля В. Туренін і С.Собакін сповіщали про бажання «массы вольних и опытных в военном деле людей», піднявши повстання проти Польщі, піти на Русь. Коли ж ще через два роки відбувся спільний російсько-український переможний похід на Трапезунд, величезна кількість «шароварчиків» назавжди осіла в межах нової Вітчизни (48). А в наступні роки кількість відповідного типу «переходників» й взагалі стала вимірюватися вже п'ятизначними цифрами. Реально оцінюючи величезну силу останніх, в Москві всіляко піклувалися про те, щоб зайве не турбувати усталені століттями чисельні місцеві привілеї: «То ты дуростью своею делаешь негораздо, - писав, зокрема, Цар Феодор Олексійович (1676-1682) канівському воєводі М.Волконському з приводу порушення одного з відповідних регламентів,- вступаешься в их права и вольности, забыв Наш Указ. И Мы приказали тебя за то посадить в тюрьму на день; а как возвернешся домой, и тогда Наше повеление сверх того учинено еще тебе будет» (49). До речі, навіть Імператор Петро І (1689-1725), з його начебто «шаленною українофобією», категорично забороняв своїм посадавцям всіх рангів дорікати малоросам «справою Мазепи», накладаючи за непослух смертну кару (50).

Отже, наведений матеріал дає підстави стверджувати, що москвофільські настрої панували серед населення краю початку ХУІІ ст., визначивши в подальшому не лише перебіг Визвольної війни 1648-1654 років, але й характер більшості наступних подій до Переяслівської Ради включно, орієнтуючи кремлівську адміністрацію на поблажливу лінію поведінки відносно щойно приєдннаних областей.

Олександр Машкін


1Малий словник історії України.- Київ, 1997.-С.86-87.
2Швидько Г.К.Історія України ХУІ-ХУІІІ століття. Підручник для 8-го класу середньї школи.-Київ, 1997.-С.250.
3Проілюструємо нашу думку констатацією результатів конкретних подій на Кавказькому фронті Першої Світової війни «В политическом плане перенос генералом Юденичем военных действий на территорию противника и занятие ее более чем на 300 км в глубину позволили министру иностранных дел С.Д.Сазонову формально закрепить и получить окончательное согласие Англии и Франции на формулировку им в «Памятной записке» от 19.02.1916 года требования России о том, что «город Константинополь, западный берег Босфора, Мраморного моря и Дарданелл, а также южная Фракия до линии Энос-Мидия будут впредь включены в состав Российской Империи»// Рутич Н. Белый фронт генерала Юденича. Биографии чинов Северо-Западной армии. - М., 2002.- С.36.
4Швидько Г.К. Вказана праця. - С.174.
5Ключевский В.О. Сочинения в 9-ти томах.-Т.2.-Курс русской истории.-М.,1998.-С.107.
6Баранович А.И. Украина накануне Освободительной войны середины ХУІІ в. (социально-экономические предпосылки войны). – М., 1958.- С.152.
7Там само.
8Воссоединение Украины с Россией. - Док. и материалы. - В 2 томах. - Т.1. - М., 1953. - С.449-450.
9Там само.-С.450-455.
10Там само.-С.156-157.
11Іванцов І.О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі 1635-1638р.р. - К., 2002.-С.171,176.
12Баранович А. И. Вказ. праця.-С.154.
13Курц Б.Д.Состояние России в 1650-1655г.г. по донесениям Родеса.-М., 1915.-С.149.
14Костомаров Н.И.Очерк торговли Московского государства в ХУІ и ХУІІ столетиях.//Исторические монографии и исследования.- Т.20.-СПб., 1889.-С.258.
15Баранович А.И.Вказ. праця.- С.153.
16Святая Русь.-Газета Союза православніх братств РПЦ.- №5-6.-2000.-С.16.
17Завитневич В.Б. «Полинодия» Захария Копыстенского и ее место в истории западно - русской полемики ХУІ-ХУІІ в.в. - СПб., 1878.-С.46.
18Баранович А.И. Вказ. праця.-С.161; Рибалка І.К. Історія України. Дорядянський період.-К.,1991.-С.113.
19Там само.-С.114.
20Баранович А.И. Вказ.праця.-С.162; Рибалка І.К.Вказ.праця.-С.113; Святая Русь.-№5-6.-2000.-С.16.
21Святая Русь.-№5-6.-2000.-С.16.
22Там само.
23Іванцов І.О.Вказ. праця.-С.279.
24Там само.-С.170-171, 279.
25Там само.-С.279.
26Соловьев С.М. История Росии.-Т.11, книга 6.-М..1961.-С.21.
27Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма.- Изд.2-е.-М., 1996.-С.60-61.- Дуже дивно, до речі, склалася доля першого, 1966 року, видання цієї книги. Побачивши світ в Мадриді, але з вихідними даними Нью-Хейвена (США), вона так ніколи й не потрапила до Західної півкулі. "Лишь впоследствии обнаружилось, что большая часть тиража попала не к читателям, а была скуплена заинтересованными лицами и уничтожена" (Див.: «Отклики».-Сб. статей памяти Н.И.Ульянова (1904-1985).-Под ред. В.Сечкарева.-Нью-Хавен.- 1986.-С.47).
28Ключевский В.О. Вказ. праця.-С.105.
29Там само.-С.106.
30Там само.
31Юркевич В.Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького.-К.,1932.-С.85.
32Воссоединение Украины с Россией.-Док. и материалы.-В 3-х томах.-Т.1.-М.1953.-С.6.
33Іванцов І.О. Вказ.праця.-С.274.
34Там само.-С.219, 246-247, 248
35Русская Историческая Библиотека.-Т.24.-Донские дела.-Кн.2.-СПб.,1906.-С.44-45.
36Русская Историческая Библиотека.-Т.18.-Донские дела.-Кн.1.-С.701.
37Воссоединение Украины с Россией. -Док. и материалы. –В 3-х томах. - Т.3.- М.,1954.- С.82.
38Соловьев С.М. История России.-Т.11, книга 6.-М.,1961.-С.16.
39Ульянов Н.И. Вказ. праця. –С.54-55.
40Воссоединение Украины с Россией. - Док. и материалы.-Т.1.- М.,1953.- С.126.
41Там само. – С.185 – 188, 201.
42Там само. – С.195, 197.
43Соловьев С.М. Вказ. праця. – Т.9, книга 5.- С. 472 – 473; Артюшевский О.П. Совместная антикрепостническая борьба трудящихся масс России, Украины и Белоруссии. Вторая половина ХУІ – 60-е годы ХУІІ ст.- К., 1987.- С.35.
44Артюшевский О.П.Вказ.праця. – С.39.
45Святая Русь.- №5-6.-2000.-С.16.
46Голубев С.А. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники.-Т.1.-Киев. 1883.-С.456-463.
47Воссоединение Украины с Россией. - Док. и материалы. - Т.1.- С.ХХІХ.
48Там само.- С. 42, 61.
49Ульянов Н.И.Вказ. праця.- С.53.
50Там само.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  06.03.2014

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru